37200 ПОЛТАВСЬКА ОБЛ. М. ЛОХВИЦЯ ВУЛ. ПЕРЕМОГИ 19  phone+38(05356)3-18-49 email LOHVITSA_MISKRADA@UKR.NET

Лохвиця ― старовинне українське місто, центр Лохвицького району Полтавської області. Розташоване на річці Лохвиці (притока р.Сули, басейн Дніпра), на автошляху Київ ― Суми, за 12 км від залізничної станції Сула. Відстань до обласного центру м.Полтави ― 180 км, до столиці м.Києва ― 220 км. Міській раді підпорядковане селище Криниця. Станом на 1 січня 2005 р. в місті проживало 12219 жителів.
Назва міста є гідронімом ― походить від назви річки Лохвиця, яка набагато давніша за назву населеного пункту, і містить в собі складову „лох” ― назву риби родини лососевих або дикої маслини.
До другої половини 19 століття в межах міста спостерігалося унікальне природне явище: дві річки ― Лохвиця і Сулиця ― протікаючи в деяких місцях на відстані кількох десятків метрів, мали супротивні течії.

Герб Лохвиці. Середина 17 століття.

Проект герба м.Лохвиці за системою Б.Ф.Коне. 1857р.

Точний час заснування міста невідомий. За археологічними даними в межах сучасного міста існували чотири древніх поселення: епохи роменської культури (8-10 століття) та часів Київської Русі (10-13 століття).
В часи середньовіччя поселення входили до складу Переяславського князівства і були складовими частинами Посульської оборонної лінії Київської Русі.
В 1320 році Лохвиця, як невелике поселення, вперше офіційно згадується в історичних документах в зв’язку з належністю його до Великого князівства Литовського. В 15 столітті поселення було вотчиною князів Глинських. В 1500 році Московія захопила частину північно-східних земель і утворила Путивльське воєводство, до складу якого увійшла і Лохвиця. На рубежі 17 століття, в результаті військового конфлікту між польсько-литовською державою Річ Посполита і Московією, Лохвиця відійшла до Речі Посполитої і з навколишніми територіями перебувала у володінні князів Вишневецьких.
В „Книге большого чертежа” (1618) Лохвиця зазначена як „городок”, що мав фортифікаційні укріплення. Місто також відображене на карті книги „Опис України” французького інженера Гійома Левассера де-Боплана, виданій у Руані в 1651 році.
В 1634 році в Лохвиці створений перший на Полтавщині ремісничий гончарний цех. Станом на1644 рік цеховий устрій охоплював усіх ремісників міста, Лохвиця користувалася магдебурзьким правом. На цей час припадає створення герба міста, затвердженого польським королем: на золотому полі французького щита білокам’яна брама з трьома вежами і блакитними флюгерами. За часів російської імперії герб Лохвиці був затверджений Катериною ІІ (1782), а в 1857 році уніфікований за системою Б.Ф.Коне.

В 1648-1658 роках Лохвиця ― сотенне місто Миргородського полку, в 1658-1781 ― Лубенського. У складі війська Б.Хмельницького козаки Лохвицької сотні приймали участь в боях з поляками під Пилявцями (1648), Збаражем, Зборовом (1649), Берестечком (1651), біля гори Батіг (1652), під Жванцем (1653). Через Лохвицю в 1649, 1650 та в 1653 роках пролягали шляхи московських посольств, які вели переговори з Б.Хмельницьким.
Під час Північної війни між Росією і Швецією лохвицький сотник Павло Мартос підтримував гетьмана Івана Мазепу. Взимку 1708-1709 років в Лохвиці перебував 4-тисячний загін шведів генерала Мейєрфельда, тут знаходилася казна Мазепи.
В 1763-1770 роках в місті коштом кошового отамана Запорізької Січі П.Калнишевського споруджено соборну церкву Різдва Пресвятої Богородиці.
Після ліквідації автономії Лівобережної України Лохвиця ― центр Лохвицького повіту Чернігівського намісництва (1782-1796), у 1796-1802 роках ― заштатне місто Чернігівської і Малоросійської губерній, у 1803-1923 роках ― центр Лохвицького повіту Полтавської губернії.
В 1825 році в Лохвиці діяв таємний осередок Південного товариства декабристів.
З 1865 року по 1918-й функціонувала повітова земська управа.
1-5 жовтня 1891 року в місті проведено Всеросійський з’їзд по тютюнництву.
У 1905-1906 роках в Лохвиці відбувалися масові народні виступи проти самодержавства.
В 1900 році в місті налічувалося 107 кварталів, 5040 будівель, 1463 земельних володінь, в тім числі 1409 приватних. Населення ― 8351 житель (чоловіків – 3906, жінок – 4445), з них козаків – 3274 (39%), селян-власників – 642 (8%), інших селян – (3%), міщан – 3396 (41%), з яких 2218 євреїв (27%), привілейованих осіб – 749 (9%).
Діяли: казенний винний склад, приватні паровий млин, 2 цегельних заводи, 3 лазні, друкарня, фотографія, 2 підприємства по випуску газованих вод, ковбасний заклад, 2 олійниці, каретний заклад, 2 слюсарні майстерні, 16 кузень, 29 вітряків, 3 млини-топчаки, майстерня бондарів, 2 пекарні-булочні, 2 заїжджих двори.
В 1906 році коштом земства був виданий „Лохвицкий исторический вестник”.
За переписом 1910 року у Лохвиці налічувалося 1689 дворів, в тім числі козацьких – 691, селянських – 216, єврейських – 406, привілейованих громадян – 121, інших – 245. Всього населення міста разом з найманими робітниками становило 9531 чоловік. За родом занять: мулярів – 36 чоловік, малярів – 4, теслярів – 54, пічників – 19, білошвейок – 22, кравців – 90 чоловіків і 76 жінок, шапошників і картузників – 14 чоловіків і одна жінка, шевців – 103 чоловіки і одна жінка, столярів – 54, ковалів – 36, мідників – 7, слюсарів – 9, шорників – 9, ткачів – 3 чоловіки і 5 жінок, візників – 88, поденників – 137 чоловіків і 76 жінок, рибалок – 18, тютюнників – 5 чоловіків і одна жінка. „Інтелігентні заняття” (вчителі, лікарі, церковнослужителі, службовці, чиновники тощо).мали 279 чоловіків і 31 жінка.
В місті також працювали тютюнова фабрика, фабрика олійних фарб, два парових млини (один з крупорушкою), млин з олійницею і просорушкою з керосиновим двигуном, 2 фотографії-ательє (1914). Станом на 1917 рік у місті діяли Народний дім, електротеатр, бібліотека, три друкарні, земська лікарня, аптечний склад, електростанція, навчальна реміснича майстерня, комерційне і реальне училища, жіноча гімназія, Товариство сільських господарів, два кредитних товариства, тютюнова фабрика, цегельний і шкіряний заводи, 6 православних церков і синагога.
10 березня 1917 року створена перша Лохвицька рада робітничих і солдатських депутатів. 28 грудня 1917 року у місті відбувся більшовицький заколот. 11-12 лютого 1918 року ― антибільшовицьке повстання. В 1919 році для боротьби з Добровольчою армією Денікіна в місті сформовано робітничо-селянський стрілецький полк.
23 грудня 1922 року ― відкриття пам’ятника Г.С.Сковороді.
З 1923 року Лохвиця ― центр Лохвицького району у складі Роменського округу Полтавської губернії. В період колективізації протягом 1929-1931 років створено 7 приміських колгоспів.
1930 рік ― Лохвицю і район віднесено до Лубенського округу.
1931 рік ― в місті споруджено пам’ятник В.І.Леніну.
1932 рік ― місто і район включено до складу Харківської області.
1932-1933 роки ― голодомор у Лохвиці і краї.
В 1934 році в місті проведено районну сільськогосподарську виставку.
1937 рік ― масові арешти інакомислячих. Лохвиця – районний центр Полтавської області.
Напередодні Великої Вітчизняної війни у місті діяли дві середні, семирічна і початкова, педагогічне училище, школа медсестер, кінотеатр, будинок культури, музей, будинок піонерів, районна і дитяча лікарні, поліклініка, аптека, дитячі ясла і садок. Під час німецько-фашистської окупації (12.ІХ.1941 – 12.ІХ.1943) гітлерівці стратили близько 500 жителів міста і військовополонених, 536 чоловік вивезли на примусові роботи до Німеччини. У Лохвиці діяли підпільна група і антифашистська організація в сформованому німцями вірменському легіоні. Готувався спільний збройний виступ, але в листопаді 1942 року фашисти провели арешти і розстріляли 13 активістів підпілля. Після визволення Лохвиці 309-ю стрілецькою дивізією 40-ї армії Воронезького фронту, в місті перебував штаб фронту на чолі з командувачем генералом армії М.Ф.Ватутіним.
В 1944 році споруджено пам’ятник керівнику СРСР Й.В.Сталіну, у 1949 ― радянському діячеві М.І.Калініну.
В повоєнні часи в місті діяли швейна, ткацька і харчосмакова фабрики, промкомбінат, цегельний завод, дві будівельно-монтажні організації і три шляхових будівельно-експлуатаційних, два автотранспортних підприємства, управління житлово-комунального та експлуатації газового господарства, мережа закладів громадського харчування і торгівлі, комбінат побутових послуг, автостанція, будинок культури, бібліотека, музей, кінотеатр, три середні загальноосвітні, музична і спортивна школи, піонерський клуб, станції юних техніків і натуралістів, педагогічне, медичне і професійно-технічне училища, два дитячих садки, пошта, районна і дитяча лікарні, аптека, поліклініка, відділення банку „Україна” та ощадбанку.
24 листопада 1976 року Постановою Ради Міністрів Української РСР № 532 Лохвиця занесена до переліку малих і середніх міст України, що мають пам’ятники історії, археології, архітектури і містобудування. Обличчя старовинного міста визначають будівля Благовіщенської церкви (споруджена в 1800 році), Кам’яний торговий ряд (середина 19 століття), будинок повітового дворянства (нині філія „Полтаваобленерго”), синагога (початок 20 століття), фігурна огорожа Миколаївської церкви (кінець 19 століття, тепер територія дитсадка „Орлятко”), будинок Товариства сільських господарів (1907, нині районна бібліотека), будинок реального училища (1910, нині головний навчальний корпус медучилища), будинок жіночої гімназії (1887, нині СПТУ-27) та ряд інших пам’яток.
У Лохвиці споруджено пам'ятники: українському філософу і просвітителю Г.С.Сковороді (1922, реконструйовано в 1972 р., скульптор І.П.Кавалерідзе); загиблим у роки Великої Вітчизняної війни воїнам-визволителям (1957, скульптори Я.Й.Рик та Н.Клейн) і пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам (1967, реконструйовано в 1975 р.); комсомольцям двадцятих років (1968, скульптор Ю.П.Варв’янський); пам’ятний знак воїнам-визволителям 309-ї стрілецької дивізії Воронезького фронту (1975, реконструйовано в 1989 р., скульптор Шапран, архітектор Гвоздя); письменнику-земляку А.Ю.Тесленку (1974, скульптор І.А.Коломієць); В.І.Леніну (1989, скульптор В.Рябчук, архітектор М.М.Пивоваров); воїнам-інтернаціоналістам (2004), Т.Г.Шевченку (2010).
В Лохвиці в різний час видавалися такі газети: „Бюлетень Лохвицкой уездной земской управы” (1903—1906), „Лохвицкое слово” (1912—1918), „Лохвицкий вестник” (1913—1914), „Лохвицкий гражданин” (1917), „Зоря” (журнал, 1918), „Провесінь” (1918), „Робітник” (1919), „Известия Лохвицкого военно-революционного комитета” (1919), „Известия – Вісті” (1919-1920), „Прапор Червоної молоді” (журнал, 1920), „Незаможник” (1920), „В соціалістичний наступ” (1930—1937), „Більшовицька трибуна” (1937—1941,1943), „Лохвицьке слово” (1941—1942), „Вісті Лохвиччини” (1942—1943), „Зоря Лохвиччини” (1943—1944), „Зоря” (з 1944), „Лохвицький вісник” (1990—1991), „Добридень” (1997-1998), „Лохвицький край” (з 2008).
В Лохвиці в різні часи перебували декабрист М.П.Бестужев-Рюмін (1825), філософ Г.С.Сковорода (бл. 1764), Т.Г.Шевченко (бл. 1845-1846); проживали письменник А.Ю.Тесленко, диригент Н.Ф.Городовенко, конструктор ракетної техніки М.С.Кісенко, Герой Радянського Союзу І.Г.Романенко, винахідник і письменник-фантаст В.Д.Охотников, народна поетеса Х.Д.Литвиненко.
Уродженцями Лохвиці є вчений-біолог Я.К.Кайданов (1779-1855), кобзар І.Г.Кравченко-Круковський (1826-1885), юрист В.М.Гордон (1871-1926), лікар-офтальмолог А.Г.Васютинский (1875-1946), художники М.Дмитренко П.В.Симонов (1912-1984), композитори О.М.Радченко (1894-1975) та брати І.О.Дунаєвський (1900-1955), З.О.Дунаєвський, С.О.Дунаєвський, скульптори Г.Л.Пивоваров (1908-1942) і В.Ф.Молодченко, мікробіолог М.М.Ротмістров, хімік-технолог О.О.Пащенко, літератори Д.І.Каневський (1916-1944), М.Є.Петренко, Д.П.Бровар, П.А.Стендик, Герої Радянського Союзу О.І.Марінеско (1911-1963) та С.Ф.Севостьянов (1914-1988).

Сергій Лесик,

директор Лохвицького краєзнавчого музею

ім. Г.С. Сковороди в 1986-2000 роках

Кам’яний торговий ряд. Середина 19 століття.
Благовіщенська церква. 1800р.
Собор Різдва Пресвятої Богородиці. 1804 р.
Будівля синагоги. Початок 20 століття
Меморіальна дошка на честь
І.О. Дунаєвського
Пам’ятник Г.С.Сковороді
Будинок Товариства сільських господарів. 1907р.
Пам’ятник А.Ю.Тесленку
Пам’ятний знак загиблим воїнам-землякам і підпільникам
Пам'ятний знак на честь воїнів-визволителів. 1975р.
Пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам
Центр міста