Доля дітей в часи Голодомору

  • 44

В історії Голодомору доля дітей – це психологічно найскладніша тема як для дослідників, так і для пересічних громадян. Cтраждання та смерть дітей не залишають нікого байдужим.

Очевидно, що незміцнілому дитячому організму необхідна їжа, щоб рости і розвиватися. Без адекватного харчування діти стають ще більш сприйнятливими до хвороб. Брак поживних речовин призводить до незворотної шкоди для дитячого фізичного і розумового розвитку, а то й до смерті.

Голодуючи самі, батьки ставали безсилими свідками мук синів і дочок. Намагаючись врятувати їх, дорослі йшли на різні кроки – приховували від бригад-реквізиторів продукти, продавали й обмінювали цінні речі та одяг, вивозили дітей у міста, просили родичів їх тимчасово прихистити. Аби хоч чимось годувати родину, готували затирухи, коржі, маторженики та мамалигу –  застосовували різні сурогати.

Проте голодне виснаження по різному впливало на психічний стан батьків. Не всім вдавалося зберегти здатність виявляти жертовність і відмовлятися від їжі на користь дітей, аби якомога довше підтримати їхнє життя. Свідчення очевидців переповнені згадок про мертвих жінок з ще живими немовлятами на їхніх грудях.

«Я часто спостерігала, як мати, прийшовши до міста, шукала людну вулицю. Розстеляла на тротуарі хустку, садовила на ній дитину …відходила недалеко і спостерігала, чи не забере хтось. Через деякий час вона поверталася, забирала дитину, йшла до іншої вулиці і робила те саме. Я ніколи не бачила, щоб хтось підбирав дітей. Попервах це були поодинокі випадки, аж потім перетворилися на сталий потік голодних селян…

Померлих і тих, хто помирав, накладали на спеціальні вантажівки, які їздили вулицями і вивозили їх за місто до сараїв. Ще живих там просто залишали помирати… Селяни думали, що вантажівки виділені для опіки над ними, і матері саджали на них дітей, сподіваючись, що їх годуватимуть… Я пам’ятаю…голодних дітей віком близько п’яти років, які поскоцюблювалися в нішах неподалік входу в театр і поволі помирали…”, – ці та інші факти надала Конгресу США у 1986 році свідок тих подій Тетяна Кардиналовська, котра жила в 1932 році у Харкові.

Селяни обирали різні стратегії спасіння. Найчастіше намагалися дістатися міст, де голод лютував не настільки сильно, бо робітники та службовці отримували харчі за продовольчими картками. Там дітей залишали на вокзалах, у під’їздах житлових будинків, біля лікарень, дитсадків чи дитбудинків. До прикладу, за три тижні лютого 1933-го у Вінницькій області під сиротинцями  знайшли 105 дітей. Очевидно, матері вбачали в цьому єдиний шлях порятунку.

Кількість залишенців у містах зростала катастрофічно. Тисячі їх блукали містами, організовувалися у ватаги та виживали як могли – крали, займалися розбоєм, жебракували, шукали їжу в смітниках. Жили безпритульні також де доведеться. Наприклад, у Харкові в недобудованих корпусах тракторного заводу. Особливо багато покинутих щодня з’являлося теж у Києві, Одесі, Полтаві. Щоб позбутися їх як небажаних елементів, місцеві влади організовували облави. Спійманих розподіляли по притулках або вивозили подалі, де ті, переважно, помирали з голоду.

Крім того, для них створили спеціальні розподільники. Зокрема, в Києві на станції Київ-Пасажирський функціонував вагон-приймальник безпритульних.

Сюди їх доставляли, дезінфікували і відправляли до дитячих будинків, інтернатів, комун. З 1 червня до 1 серпня 1932-го через цей вагон “пройшло” 358  дітей, в основному сільських. На Харківському вокзалі лише за 25 травня 1933 року міліція затримала 2 тисячі хлопців і дівчат, хворих на тиф, дистрофію або з іншими проблемами зі здоров’ям.

Жахлива ситуація була й у самих притулках. Ще навесні 1931 року їх позбавили централізованого постачання продовольством. Поновилося воно лише у травні 1933 року, в пік голоду. Тоді ж під заклади для утримання відловлених використовували школи, робітничі бараки, заводські клуби, навіть закинуті і непридатні для житла споруди, товарні вагони, армійські намети тощо. Часто ці сиротинці ставали справжніми таборами смерті, адже умови утримання в них не тільки не забезпечували ??м нормального розвитку, а й навіть не гарантували виживання.

Статистика смертності у притулках дає змогу уявити масштаби лиха. Лише із травня 1932 року до листопада 1933-го в таких установах у Запоріжжі офіційно загинуло приблизно 800 дітей від 7 днів до 8 років. А в Києві в одному дитбудинку №15 за один день 7 квітня померло 15 немовлят від 1 до 8 місяців.

“Поблизу будинка, в якому я мешкала, стояла споруда, яку перетворили у «збірний пункт» для безпритульних, яких виловлювали на вулицях і яких після санітарного огляду розсилали по сирітських будинках. Я часто бачила, як до тої споруди під’їжджали вантажівки і як міліціонери вивантажували з них брудних, обідраних дітей. Взимку я бачила, як ранком виносили на двір тіла напівголих дітей. Навантажували їх на машини і покривали брезентом. Ідучи аж до вулиці Артема, я чула як гучномовці, які висіли на кожному розі, горланили про жахливі умови, в яких жили люди в капіталістичних країнах і як чудово живуть у нашій Соціалістичній Батьківщині», – зі свідчень (№ 47) комісії Конгресу киянки Варвари Діберт.

Згідно із дослідженнями українських демографів, надсмертність дітей у віці до 15-ти років складала 1,7 мільйона дітей або 43,5% від усіх жертв Голодомору. Найпершими помирали немовлята. Так, малюків до одного року померло 740 тисяч осіб (18,7% всіх жертв).

Голодомор винищив або завдав непоправних втрат цілому поколінню українських дітей. У багатьох районах України у вересні 1933 року за шкільні парти не сіли близько двох третин учнів.

За оцінками демографів, 600 тисяч дітей в голодні роки не народилися внаслідок смерті або вибору не народжувати потенційних батьків. І в наступний період рівень дитячої смертності залишався неприродно високим через вплив на репродуктивну функцію ослаблення недоїданням у дитячі роки.

Діти, що пережили Голодомор, мали тривалі та різноманітні травматичні наслідки. Це було постгеноцидне покоління. Навіть той, хто пізніше досяг успіху, все життя відчували тягар того потрясіння. Наприклад Євгенія СакевичДаллас, яка в США та Європі стала відомою моделлю і громадською діячкою, пізніше згадувала, що репресувала свою травматичну пам’ять і не хотіла говорити про пережите.

За матеріалами Українського інституту національної пам’яті