Інтерв’ю з Лохвицьким міським головою

ВІКТОР РАДЬКО: ВІЙНА ПОКАЗАЛА, ХТО Є ХТО

          З 24 березня почав відлік другий місяць, відтоді як життя українців змінилося назавжди, розділилося на «до» і «після». Широкомасштабне вторгнення військ нашого географічного східного сусіда – російської федерації – позбавило мільйони людей звичних мирних благ і радостей, перетворило їх на біженців і переселенців, в тисяч відібрало найцінніше – життя…

          У час тяжких випробувань жителям всієї країни і нашої  Лохвиччини довелося вчитися жити у новій страшній реальності війни. Як це було від першого дня і дотепер – розповів очільник Лохвицької територіальної громади Віктор Іванович РАДЬКО.

          – Не тільки для мене, думаю і для всіх, цей час був найтяжчим у житті. Прокинувшись 24 лютого, кожен з нас не повірив у трансльовані новини про те, що почали бомбардувати  Київ, Миргород, Суми, Охтирку та інші українські міста. Мені, як і кожному, здавалося, що це якийсь  страшний сон. Багато людей, з яким я спілкувався, відчували так само. Думали, що прокинуться і цей  жахливий сон  мине.

          – Незважаючи на постійні новини про скупчення ворожих військ біля кордонів нашої держави, виявилося, що ми насправді не очікували  на такий хід подій?

          – Ні наша країна, ні ми громадою не були готові до такої поведінки наших так званих братів. Перші дні, коли колони агресора з ворожою технікою знаходилися за 20-30 кілометрів від нас у Андріяшівці, ні влада, ні населення не знали, що робити і як цьому протистояти. Адже на території громади були відсутні ЗСУ, будь-які військові формування, не було зброї, крім мисливської. Єдине, що тоді могли і  робили – це коктейлі Молотова.

          – Як в хаосі, який сіяв ворог, вдалося втримати під контролем ситуацію в громаді?

          – У перший день вторгнення ми сформували Оперативний штаб із забезпечення безперервної роботи комунальних служб, закладів та установ, безперебійної життєдіяльності Лохвицької територіальної громади з захисту цивільного населення, об’єктів інфраструктури та органів влади на місцях.

           Основними завданнями було не допустити паніку серед людей, продовжувати забезпечувати населення необхідними послугами, забезпечити функціонування усіх державних установ, і в той же час паралельно якнайшвидше спільно з військовими  організувати  готовність громади до життя в умовах надзвичайної ситуації, а саме – військового стану.

            У цей період було відновлено системи оповіщення, разом з небайдужими жителями громади визначено та підготовлено укриття/бомбосховища. Максимально для тих перших днів були проведені і тривають дотепер заходи по зміцненню обороноздатності Лохвицької територіальної громади на випадок прямої загрози вторгнення ворога.

          24 лютого ввечері нами вже було організоване патрулювання міста, адже нашу поліцію на той час відкликали в Миргород. Ми почали вартувати із залученням сформованих  загонів охорони громадського порядку по всіх населених пунктах Лохвицької громади, щоб не допустити грабежів, мародерства та для виявлення можливих диверсійно-розвідувальних груп  і осіб.

          – Напруга перших двох тижнів війни у всіх сягала крайньої межі. Дехто впав у розпач, дехто скористався можливістю і виїхав за кордон. Як тоді вдалося вистояти морально?

          – Це був тяжкий час, коли сплуталися години, дні, тижні. Іноді не відразу вдавалося зрозуміти, яка сьогодні дата, бо в умовах військового часу ми жили і ночували на роботі.

          І тільки успіхи наших військових, про які ми дізнавалися з новин, давали силу і підтримували готовність чинити опір окупантам, асвабадітєлям, які прийшли нас звільняти. Тільки від чого!? Від економіки, доріг, інфраструктури? Позбавляти дитинства наших дітей, робити з них втрачене покоління?! І це у нас, на відносно спокійній Полтавщині. А що говорити за тих дітей, які зараз у Маріуполі, Чернігові, Харкові? Недостатньо буде і 100 і 200 років, щоб відмитися від того, що зробили окупанти по відношенню до нас, українців, своїх сусідів.

          Але країна вистояла в ті дні, ми раділи, коли дізнавалися новини, що день-у-день у сусідніх Гадяцькому, Прилуцькому, Роменському районах нашими повітряними силами, підрозділами сухопутних військ та тероборони знищувалися колони ворожої техніки. На сьогодні їхній рух зупинено, сподіваюся, що назавжди. Бо не та вже Україна, яка була 24 лютого! І наша громада не та!

          – Лохвиця, ледь оговтавшись, опинилася в епіцентрі подій загальнодержавного значення – евакуації жителів Сумської області. Як це відбувалося?

          – Постраждале населення покидало Сумщину через організовані зелені коридори. Лохвиця була першим містом, яке зустрічало людей тишею, де працювали заправні станції.  Серед евакуйованих були, в основному,   діти з мамами. Страшно було на них дивитися! Вони не могли говорити, спілкуватися, постійно плакали.

          Лохвицька територіальна громада стала осередком з організації евакуаційних колон по вивезенню постраждалого населення з територій Сумської області, де проходили бойові дії.

          Ми відправляли та зустрічали автобуси, заправляли техніку, яка рухалася в обох напрямках. Враховуючи таку надважливу ситуацію, за власні кошти Лохвицької міської ради здійснювалася заправка транспорту. Також я дуже дякую компаніям, які долучилися до заправки евакуаційного транспорту і автомобілів тероборони та надали суттєвий запас пального. Пізніше я озвучу, хто і скільки надав. Адже для бюджету громади це вийшло б  надзвичайно дорого.

          Ця ситуація здружила міських голів. Я раніше знав не всіх, а сьогодні маю зв'язок з кожним міським головою Сумської області.

          Крім того, евакуйованим ми готували і роздавали  вареники, пиріжки, чай. На сьогодні вже такої масової евакуації  немає. Я спілкувався з головою Сумської обласної військової адміністрації Дмитром Живицьким, який повідомив, що люди, які могли і хотіли, територію Сумщини залишили.  

          – Маршрут евакуйованих сумчан – на Полтаву, Лубни, а далі – в західні області України і, по можливості, за кордон. Водночас багато українців з постраждалих від бойових дій регіонів, рятуючи життя, приїхали в Лохвицю та наші села. Яким чином громада піклується про переселенців?

          – На сьогодні дуже допомогли нам у цьому гуманітарні  вантажі від мешканців графства Корнуоол Великобританії, від Міжнародної організації Червоного Хреста, Самбірської і Старосамбірської міських рад Львівської області, ГО «Єдність націй» (керівник Михайло Яремчук та його дружина Мар’яна) з Івано-Франківщини, гумвантажі від країн Італії і Болгарії. Серед привезених речей – продукти харчування, медикаменти, засоби гігієни, дитяче харчування та підгузки, одяг та взуття.

          Працівники виконавчого комітету Лохвицької міської ради щоденно займаються прийняттям, розвантаженням, сортуванням і розподілом гуманітарної допомоги, пошуком осіб, які можуть транспортувати гуманітарну допомогу як із західних регіонів України, так і до місць проведення активних бойових дій та постраждалих регіонів. Працівниками виконкому проводиться пошук житла на території Лохвицької громади для розселення прибулих осіб. Також здійснюється пошук необхідного обладнання, військового спорядження та транспортних засобів з подальшою передачею їх Збройним силам України та військовим формуванням.

         У Центрі підтримки внутрішньо переміщених осіб (при Лохвицькому будинку культури) та у Пункті надання гуманітарної допомоги (при Лохвицькій дитячо-юнацькій спортивній школі) надаємо допомогу переселенцям, які перебувають на території нашої громади. Минулої п’ятниці поділилися дитячим харчуванням та підгузками з Сенчанською громадою. Частину вантажу, отриману від мешканців графства Корнуоол, передали у окуповане місто Новгород-Сіверський Чернігівської області. Ми довантажували автомобілі з гуманітарною допомогою, які йшли на Охтирку. Тростянець, його сусідні села,  та інші звільнені від окупантів території теж потребують допомоги. І ми готові її надати.

          – Зараз всі мають єдине бажання – щоб якнайшвидше закінчилася війна. Але реальність непередбачувана. Чи готується наша громада, яка знаходиться в тилу, до наслідків можливого загострення воєнних дій? 

          – Ми не знаємо, чи будуть знову на Сумщині жорстокі бойові дії, але по нашій громаді готуємо зараз близько 950 ліжко-місць. На сьогодні 150 з них забезпечено постільною білизною. Готуємося пропонувати свої послуги по розміщенню 1000 осіб вимушених переселенців. Не можна спрогнозувати, чи вони будуть, але ми повинні бути готовими прийняти людей. І забезпечити їх ліжками, білизною, ковдрами і харчуванням, хоча б на  перші 3  доби. Тому зараз проводимо відповідну організаційну роботу.

          – В умовах воєнного стану багато людей по-іншому почали цінувати звичні комунальні блага. Зараз ці послуги надаються в повному обсязі?

          – Перший тиждень, коли ми не розуміли дій агресора, був для всіх шоковим. Світло, газ, вода у населення були. Сміття КП «Лохвиця-сервіс» не вивозилося. Прошу розуміння від громади – працівники  просто боялися. На сьогодні ця послуга вже почала надаватися. Водопостачання, яке знаходиться у зоні відповідальності комунального підприємства, у всіх населених пунктах стабільне. Із КП «Лохвиця-сервіс» призвано 7 працівників – вони несуть варту на місцях у роті охорони та відправлені у лави ЗСУ.

          – А яка обстановка з проведенням на Лохвиччині  посівної кампанії?

          – Весняно-польові роботи вже розпочато. Полтавщина понесла великі збитки, але, на щастя, не зазнала руйнувань, окрім Миргородського аеропорту. Лохвиччина, яка знаходиться у складі тилової області, активно займається посівною. Наші аграрії розуміють, наскільки важливо провести її за планом. Війна не всім областям дасть  засіятися.  Але урожай потрібен, щоб Україна вижила! 

        – Що б Ви сказали, звернувшись до жителів Лохвицької громади?

          – Найперше, я вірю в те, що скоро війна закінчиться. Особливо, якщо наші військові будуть продовжувати знищувати ворога  такими темпами. Але забезпечити їхню перемогу повинні ми разом.  Хто не може тримати зброю в руках,  може допомогти чимось іншим. Плести маскувальну сітку,  порізати тканину,  зайнятися волонтерською діяльністю чи допомогти фінансово волонтерам, які можуть і знають, де можна придбати бронежилети, спорядження, чи автомобілі для військових потреб.  Якщо людина навіть спекла і принесла в тероборону пиріжків – то треба їй подякувати за цю допомогу! Бо це – для всіх, це  – для перемоги!  А солдат без тилу – не солдат! У нашій країні, так само як і в кожній сім’ї, – тил має бути надійним! Тому і ми повинні підтримувати наших воїнів, чим можемо! Війна триває, але вона вже показала, хто є хто.

                                                                                      В. ШРАМКО