ГРОМАДА ПОПРОЩАЛАСЯ З ВОЇНОМ ВОЛОДИМИРОМ ШЕВЧЕНКОМ, ЯКИЙ ЗАГИНУВ НА ДОНЕЧЧИНІ

  • 1561

Невимовне горе і невтихаючий  біль переживає нині вся Лохвиччина – сьогодні, 13 січня, громада прощалася з військовослужбовцем Збройних сил України, старшим сержантом Шевченком Володимиром Юрійовичем, З9-річним жителем села Безсали.  Він  віддав своє життя у бою за волю України, її цілісність і незалежність,  за честь і достоїнство свого народу. Загинув за нас, за мир у нашій країні, за спокій у нашому домі…

Лохвицька громада схилила голови у жалобі за загиблим воїном, якому не судилося прожити  довге і щасливе життя. Люди у місті Лохвиця, селах Харківці та Безсали, стоячи на колінах, зустрічали траурний кортеж, який востаннє віз загиблого воїна до рідної домівки.         Гіркотою і болем був сповнений цей день для всіх мешканців громади, а насамперед для рідних, близьких, друзів, однокласників, побратимів та знайомих загиблого, які прийшли провести  його в останню путь.  

Траурний мітинг пам’яті загиблого воїна відбувся на  кладовищі у селі Безсали.

–Чорна звістка про загибель Володимира прилетіла у наше рідне село. Не оминула  нашої землі холодна рука смерті, – сказав, виступаючи на жалобному заході, староста Безсалівського старостинського округу Віталій Винник та розповів про гідне, але таке коротке життя свого героїчного односельця.

Народився Володимир 28 листопада 1983 року в селі Мехедівка Безсалівської сільської ради. Невдовзі сім’я Шевченків переїхала на постійне місце проживання у село Безсали. У 1989 році Володимир пішов до першого класу і 11 років навчався у  Безсалівській ЗОШ І-ІІІ ступенів. У 2000 – 2004 рр. навчався у Березоворудському технікумі Полтавської державної аграрної академії. У 2002 році був призваний до лав Української армії, де з честю та гідністю пройшов строкову службу. Потім повернувся в Безсали, продовжував жити в рідному селі з виїздом в місто Київ, де працював на будівництві, зокрема у ТОВ «Мегаполісбуд».

Після повномасштабного російського вторгнення, без краплі сумніву, став на захист Батьківщини –  27 лютого 2022 року, був мобілізований до лав Збройних сил України. У званні старшого сержанта служив на посаді кулеметника відділення кулеметного взводу стрілецької роти.

9 січня 2023 року в районі населеного пункту Красногорівка Донецької області під час ворожого артилерійського обстрілу серце  воїна перестало битися навіки…

– Він боронив Україну, рідне село, кожного з нас. Воював за наші світлі дні та тихі ночі. – говорив у своєму виступі Віталій Винник. – Немає слів, щоб висловити всю тугу та скорботу. Неймовірно тяжко пережити втрату батькам, бо найжахливіше в житті ховати свою дитину. Володимир був активний, життєрадісний, будував свої плани на життя, радував своїх близьких та друзів. У цей прощальний час ми низько схиляємо голови перед загиблим воїном, щиро співчуваємо, сумуємо і підтримуємо його родину – батьків і брата у важку годину. Герої не вмирають – вони стають янголами та дивляться на нас із небес!    

– Сьогодні ми віддаємо шану і повагу нашому земляку, випускнику 2000 року Безсалівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, – сказала на траурному мітингу директор школи Світлана Говоруха після того, як прочитала присвячені Володимиру, повні болю і жалю,  віршовані рядки.  – Дуже рано перестало битися серце хороброго воїна, справжнього патріота нашої країни. Володю, ти завжди був душею всіх компаній, збирав постійно друзів на зустріч, коли приїздив з роботи додому в рідне село, до батьків. Сьогодні ми прийшли на зустріч з тобою, на останню зустріч. Жорстока війна приносить страшні звістки. Не віриться, що ми не побачимо твоєї доброзичливої посмішки, не послухаємо  твоїх пісень. Пригадуючи шкільні роки, хочеться сказати, що Володимир був звичайним хлопцем, як і багато його ровесників. Але серед інших його виділяло велике почуття відповідальності і справедливості. Скромний, усміхнений, щирий, він завжди був вірним своїм друзям, умів організовувати клас на добрі шкільні справи. Його поважали і цінували учні і вчителі. Він був постійним учасником  багатоденних велопоходів – якими тільки місцями Полтавської  та Чернігівської області не їздили діти! Володимир був учасником районних туристичних,  спортивних, змагань. І пізніше, коли вже закінчив технікум, приїжджаючи у село, завжди запитував при зустрічі: «Що нового у школі, що нового в селі?». Восени у соцмережах я побачила, що Володя виставив фотографії своїх однокласників. Мене вразило те, що він, перебуваючи  на війні, думав про тих, з ким разом навчався, мріяв завжди про повернення в рідне село. Ми в глибокій скорботі сьогодні схиляємо голови перед батьками, які виховали такого сина. Спочивай з миром, Володю! Ти справжній воїн світла і добра. Сумуємо, пам’ятаємо і не прощаємо тих, хто приніс нам цю страшну жорстоку війну.

У прощальному слові над домовиною загиблого  Лохвицький міський голова Віктор Радько зауважив, що від 24 лютого 2022 року для громади це шістнадцята непоправна втрата. Він звернувся до учасників траурного мітингу із закликом:

– Я звертаюся до вас з проханням – не забувайте наших Героїв! Бережіть їх пам'ять! Те, що зробили і продовжують робити рашисти –  за це їх навіть важко називати людьми. Вони знищують наші міста, вбивають наших людей. Вбивають лише за те, що ми українці!  Не буде їм прощення повік! А помстою стане наша перемога! Слава нашому герою! Слава Україні!

На траурному мітингу загиблому воїну, старшому сержанту Володимиру Шевченку віддали останні військові почесті. Заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення другого відділу Миргородського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки  Геннадій Токар вручив Державний Прапор України, який почесна варта зняла з домовини, мамі загиблого Наталії Василівні. В честь воїна, який віддав життя за Україну, пролунав трикратний стрілецький салют…

Герої не вмирають! Просто перестають бути поруч. Відлітають,  тихо, не прощаючись. Стають зірками в небі,  янголами-охоронцями в Небесному легіоні… Вічна пам'ять воїну Володимиру Шевченку, який загинув за світле і вільне майбутнє України, за наше майбутнє!